Тиша. Дитячий сміх у сусідній кімнаті. І голос — другий, незнайомий, але спокійний.
Дитина каже, що це її друг. Уявний. Але як тоді пояснити, чому вона називає його справжнє ім’я — ім’я людини, яка померла багато років тому?
Як пояснити, звідки вона знає, де стояв старий дім, або чому малює обличчя, яке співпадає з фотографією з похорону?
Кажуть, діти бачать те, чого не бачимо ми. Іноді — тих, хто не знає, що вже пішов.
Сьогодні — історії про уявних друзів, які, можливо, просто шукають того, хто їх почує…